Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України - Вікторія Вікторівна Садівнича

Кримську автономію було засновано 1921 р. На той час вона мала 20 адміністративних районів, зокрема 11 національно-територіальних: шість татарських, два німецькі, два єврейські й один український. Під час Другої світової війни всі ці райони були ліквідовані, а Кримська автономія перетворилася на область Росії. 1954 р. Крим включили до складу України, а 1991 р. його автономію відновили.

Адміністративно-територіальний устрій України не є незмінним. Для порівняння: станом на грудень 1965 р. в Україні було 394 райони, 370 міст, 828 селищ міського типу та 32 742 сіл, а на початок 2011 р. – 490 районів, 459 міст (із них 180 – міста зі спеціальним статусом, республіканського й обласного значення), 118 районів у містах, 885 селищ міського типу, 28 457 сіл.

…області в Україні вперше було утворено 1932 р.? Області нашої держави іменовано за назвами обласних центрів (виняток – Закарпатська й Волинська). Територіально найбільшими є такі області: Одеська (33,3 тис. км²), Дніпропетровська й Чернігівська (по 31,9 тис. км²) і Харківська (31,4 тис. км²). Найменшими за територією є Чернівецька (8,1 тис. км²), Закарпатська (12,8 тис. км²) і Тернопільська (13,8 тис. км²) області. За кількістю населення лідирують Донецька (4484,4 тис. осіб), Дніпропетровська (3365,1 тис. осіб) і Харківська (2774,1 тис. осіб) області. Найменшою чисельність населення є в Чернівецькій (903,6 тис. осіб), Волинській (1036,3 тис. осіб) і Тернопільській (1091,2 тис. осіб) областях.

Однак, окрім сучасного адміністративного-територіального поділу, Україну здавна поділяють на історико-етнографічні регіони. Кожна з цих земель відзначається самобутністю будівництва, одягу, господарства, звичаїв і традицій, що сформувалися історично й під впливом природного середовища.

В Україні розрізняють п’ятнадцять таких регіонів: Середню Наддніпрянщину, Полісся, Волинь, Поділля, Галичину, Підкарпатську Русь (Підкарпатську Україну), Буковину, Покуття, Південну Бессарабію, Таврію, Крим, Запорізьку Січ, Донщину, Слобожанщину й Сіверщину.

Середня Наддніпрянщина (охоплює нинішні Черкаську та Київську області, південні райони Чернігівської, південно-західні райони Полтавської, північні райони Кіровоградської та північно-західні райони Дніпропетровської областей) – напевно, найвизначніший історично-етнографічний регіон України. Тут почало формувалися східне слов’янство – давньоруські племена, а згодом і українська нація. Середня Наддніпрянщина є серцем Київської Русі, козацької республіки (Запорізької Січі), Української Народної Республіки і, нарешті, України як суверенної держави.

Український народ формувався на землях Середнього Дніпра на основі трьох східнослов’янських племен – полян, сіверян і деревлян, провідна роль серед яких належить полянам. Це засвідчує літописець Нестор у «Повісті минулих літ»: «Поляни, що їх далі називають русь». Східне слов’янство об’єдналось у Середній Наддніпрянщині під назвою роси (згодом – руси), від якої походять назви Руська сторона, Русь, Руська земля, Київська Русь. Зародившись у VII ст., назва Руська сторона (Русь, Київська Русь) до IX ст. означала невеличку територію поблизу Києва, а зі зростанням ролі Києва в політичному житті почала позначати майже всю сучасну Київщину і лише з XVI ст. – землі Центральної України. У XVI ст. цю територію почали називати Середньою Наддніпрянщиною.

Спочатку Середня Наддніпрянщина включала три землі: Київщину, Переяславщину й Чернігівщину. Дві останні до XI ст. підпорядковувалися Києву. З XI ст. роль Чернігівської землі, що постала на землях чернігівських полян і західних сіверян, зросла, й вона здобула незалежність, одержала назву Сіверської й об’єднала дві землі – Чернігівську та Новгород-Сіверську. Остання у XII ст. теж здобула «княжий стіл», тобто незалежність. Надалі обидві землі дещо відособилися від Києва, а згодом стали самостійним регіоном.

Середня Наддніпрянщина, зміцнюючись, збільшувалася територіально. Вона займала весь правий берег Дніпра, відомий у XII ст. як Київська сторона, на відміну від Лівобережжя – Чернігівської сторони. Згодом Київська сторона розширилася, приєднавши Переяславську землю, яка поступово втратила незалежність.

…південна частина Середньої Наддніпрянщини була прикордонною смугою з неспокійними сусідами – степовими кочівниками: хозарами, печенігами, а згодом половцями? Русичи, борячись із ними, поступово просувалися на південь, освоюючи нові землі. Через контакти з іншими племенами населення півдня Середньої Наддніпряншини не було суто слов’янським: у Надроссі, наприклад, князь Ярослав Мудрий розселив військовополонених поляків, у Надтясминні утворилося мішане населення – слов’яно-іранське з домішками монголоїдів.

Увійшовши, згідно з Андрусівським договором 1667 р., до складу Росії, Середня Наддніпрянщина дістала назву Гетьманщини, а після скасування в 1764 р. гетьманського управління почала називатися Малоросією (Малоросійською губернією). В історичних працях її частіше називають Лівобережна Україна.

Полісся – це північні області України, що межують із Білоруссю та Росією. Назва «Полісся» трапляється в давньоруських літописах, зокрема в Іпатіївському під 1274 p.: «Мстислав Данилович пішов… від Копиля до Полісся». У пізніших літописах цей край згадано під різними назвами – Полесье, Полясе, Подлясье, Палессе, Полісся.

Як самостійна земля Полісся відоме з XIV ст. Польські дослідники XIV–XVI ст. вважали Поліссям Берестейську та Турово-Пінську землі, розташовані між Руссю, Литвою, Волинню, Мазовією й Пруссією.

У XVII ст. Полісся було поділене на дві частини – лівобережну, що підпала під вплив Росії, і правобережну – сферу впливу Польщі. Унаслідок цього сформувалися дві зони Полісся – Наддеснянська (Лівобережна, або Чернігівська) і Надприп’ятська (Правобережна), вододілом між якими став Дніпро. Сьогодні Полісся включає Чернігівську область, північні райони Київської та Житомирської областей.

Саме в Поліссі сусідили кілька слов’янських племен: поляни, сіверяни, деревляни, волиняни та дреговичі. На цій території згодом межували і два найбільші князівства – Київське й Галицько-Волинське, які суперничали між